Урбанрух оголосив фіналістів всеукраїнського конкурсу есе «Якщо колись я стану мером…»

Урбанрух «У міста є Я» представив дев’ятьох фіналістів конкурсу есе «Якщо колись я стану мером…», який цьогоріч зібрав понад 1300 робіт підлітків з усієї України. Учасники ділилися своїм баченням майбутнього міста, розповідали про виклики своїх громад та пропонували сміливі ідеї змін.

Члени журі опрацьовували роботи протягом кількох тижнів — обговорення тривали до пізньої ночі. І саме сьогодні організатори назвали фіналістів конкурсу, переможців у трьох вікових категоріях оголосять 12 грудня на Всеукраїнському форумі Урбанруху у Львові.

Хто такі фіналісти?

Це дев’ятеро підлітків із різних регіонів України, які чесно говорять про свій досвід, втрати, надію та погляд на майбутнє. Багато з них вимушено переїхали, пережили окупацію або руйнування рідних міст, але продовжують мріяти, волонтерити, навчатися і бачити майбутнє вдома.

На сторінках їхніх есе — Херсон, що «навчив дихати», Гуляйполе як місто незламності, зруйнована Юнаківка, голос Сум, історії про інклюзивність, відбудову та людяність. Повні тексти есе будуть опубліковані після 12 грудня на сайті Урбанруху та в медіа.

Фіналісти конкурсу есе 2025: знайомтесь

Максим Шевченко, 13 років

📍 с. Юнаківка, Сумська область

Учень 7 класу Юнаківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів. Мріє допомагати людям, які опинилися у складних життєвих ситуаціях.

Максим вирішив взяти участь у конкурсі, щоб розповісти про те, як війна знищила його рідне село. Вірить у перемогу України й мріє про мир, у якому зможе здійснити свою мрію.

Моє рідне село – Юнаківка. Там я народився, там жили мої батьки, дідусі і бабусі до 2022 року. Разом з татом, мамою та бабусею я дбав не тільки про те, щоб біля нашої хати було чисто та красиво, але і про затишок у селі: не пропустили жодного сільського суботника, прибирали біля школи, біля церкви, біля дитячого садка, на кладовищах; розчищали русло річки Локня, рятували взимку рибу у ставку. На жаль, доводиться писати у минулому часі, бо зараз моя бАтьківщина – місце запеклих боїв із загарбниками. Ще недавно квітуче село на прикордонні перетворилося на руїну. Замість колись ошатних, затишних будинків – купи цегли і сміття. У дитсадок і школу влучив не один КАБ. Наша святиня – церква Різдва Пресвятої Богородиці напівзруйнована. Навіть мертвим нелюди не дали спокійно лежати: вирви на місці могил, повалені хрести, розбиті пам’ятники…

Максим Шевченко, 13 років

Юрій Басараб, 13 років

📍 с. Підліски, Івано-Франківська область

Навчається у Підлісківській гімназії. Мріє стати дитячим письменником і писати казки та вірші для малих дітей.

Юрій хотів поділитися думками про своє село, що можна змінити й як допомогти людям навколо. Він пише про місце, де живе, і вірить у силу підтримки та розуміння.

Якби я був мером, я б дуже хотів, щоб дитячі майданчики були однаково доступні кожній дитині. Я мрію про гойдалки, на яких можуть кататися діти з різними потребами, про спеціальні каруселі та безпечні покриття, де можна не боятися впасти. Я знаю, що коли діти граються разом, вони краще розуміють одне одного. А коли поруч немає бар’єрів, тоді й між людьми їх стає менше. Ще я б хотів, щоб у кожній школі було більше асистентів, які допомагають дітям, як мені. Асистенти дуже важливі. Вони ніби тихі герої, яких не завжди видно, але вони дозволяють дитині відчути себе впевненою. Якби я був мером, я б подбав, щоб у школах було більше інклюзивних кабінетів, сучасних матеріалів та місць, де можна перепочити, якщо стає складно. Бо навчання – це не тільки оцінки. Це про те, щоб кожен учень міг відчути себе цінним і потрібним.

Юрій Басараб, 13 років

Тімур Ахмедов, 12 років

📍 Нововоронцовка, Херсонщина

Навчається у Нововоронцовському ліцеї. Майбутню професію ще обирає, але мріє займатися боксом — поки що це неможливо через постійні атаки дронів у громаді.

Під час війни разом із мамою був змушений виїхати за кордон, але повернувся додому, де досі живе його тато. Каже, що частина серця завжди залишалася у Нововоронцовці.

Усі населені пункти нашого району були в окупації, лише нашому селищу пощастило: у березні 2022 року рашисти заїхали на двох БТРах, проїхали вулицями, потім повернули назад. Але від початку нас постійно обстрілювали. Я ніколи не задумувався над тим, чи хотів би бути мером. Звісно, мрію бути успішною людиною. А ось мером… Зазвичай люди думають, що керівник може все, аби тільки захотів. Але щоб щось зробити для громади, потрібна підтримка усіх мешканців. А наші люди більше критикують, вимагають, пліткують. Ось недавно ми читали повість Івана Франка «Захар Беркут». Цей мудрий чоловік перед своєю смертю сказав своїм близьким: «Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». Ось він міг би бути гарним мером, міг би згуртувати людей і не зрадити їх.

Тімур Ахмедов, 12 років

Ксенія Шевченко, 15 років

📍 родом із селища Свеса (Сумська область), зараз живе у Харкові

Навчається у школі «Гравітація». Мріє стати графічною дизайнеркою та поєднати творчість з ІТ — багато малює та цікавиться цифровою ілюстрацією.

Займається волейболом. Участь у конкурсі вважає можливістю поділитися власними ідеями про майбутнє міста.

Мені хочеться, щоб, почувши слово “мер”, люди не зітхали з підозрою, а навпаки — відчували повагу, підтримку і віру. Можливо, це звучить сміливо для 15-річної дівчини, але в мене є своє бачення. Я народилася і провела своє дитинство у селищі Свеса на Сумщині — саме про нього я і пишу. Мій тато певний час був мером нашого селища. Він не зміг залишитися довго на цій посаді, бо не погоджувався з системою. Я памʼятаю, як він казав, що найважче — залишатися собою, коли навколо пропонують грати “за іншими правилами”. Але він залишився чесним. Саме ця чесність для мене — приклад, керуючись яким я хочу жити.

Ксенія Шевченко, 15 років

Вікторія Добромільська, 15 років

📍 Ужгород, Закарпаття

Навчається у приватному закладі My School. Мріє працювати в аерокосмічній галузі та проєктувати літаки.

Любить читати, займається йогою на полотнах. Має досвід волонтерства — допомагала дітям та внутрішньо переміщеним особам.

Я брала участь у багатьох суспільно корисних заходах: прибиранні парків, плетінні сіток для військових, займалася волонтерством, завжди прагнула більшого, але є вікові обмеження. Зі свого досвіду можу сказати, що в місті є проблеми з чистотою, паркуванням, громадським транспортом, дозвіллям для молоді та літніх людей. І якби я була мером, то, мабуть, я б не зробила нічого! Для реальних змін в Ужгороді та й в Україні загалом, потрібно починати із себе та зміни відомості населення. Потрібно мати команду однодумців та чіткий план дій. Але якщо припустити, що все це є, то кілька ідей маю.

Вікторія Добромільська, 15 років

Ірина Чепляка, 14 років

📍 Кропивницький

Навчається у Великобалківській гімназії. Ще шукає свій майбутній шлях і професію, а зараз надихається творчістю — особливо малюванням, яке допомагає їй заспокоїтися та висловити емоції.

Участь у конкурсі для Ірини — можливість спробувати щось нове, отримати досвід і висловитись на важливу тему. Хоче, щоб українські міста ставали кращими та мирними для всіх.

Хто ж такий мер? А мер – це не просто професія, це як бути супергероєм для цілого міста, тільки без плаща. Якщо я колись стану мером, то докладу максимум зусиль питанню оборони міста. Адже країні потрібен мир, і ми будемо вирішувати проблеми поступово. Мер не сидить в траншеях, але він командир нашого тилу. І я, як майбутній мер, бачу свою роль у цьому питанні. Чому б не зробити Фортецю Міського Комфорту? Бомбосховища 2.0: ніяких сирих і старих підвалів! Укриття має бути сучасним, чистим, з Wi-Fi, вентиляцією та водою. Це – місце, де люди, особливо діти та підлітки, можуть безпечно перечекати тривогу, а не панікувати.

Ірина Чепляка, 14 років

Анастасія Гладка, 17 років

📍родом з Херсона, зараз мешкає у Києві

Студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «мова, література та компаративістика». Мріє стати вчителькою й чесно говорить про виклики сучасної освіти: бюрократія, складні умови, висока відповідальність. Попри це вірить, що зможе знайти своє місце в професії та зберегти внутрішню мотивацію.

Любить культурні події — літературники, виставки, презентації. Пише вірші та коротку прозу, знає багато поезій напам’ять і загалом любить слово в усіх його формах. Вирішила взяти участь у конкурсі, бо хоче побачити херсонців усміхненими та спокійними, із надією в очах замість безвиході. Вважає участь — своїм способом віддячити місту, яке «навчило її дихати». 

Важко писати есе на тему: «Якби я була мером» — коли справжній мер Херсона четвертий рік перебуває в полоні, а містом керує військова Адміністрація… А потім чомусь згадую свою бабусю, яка провела дитинство в затопленому совєтами стародавньому Калюсі (поблизу Бакоти) і досі марить своїм містечком. Думаю про те, як після Чорнобиля люди поверталися до покинутих сіл, жили без електрики, саджали городину й ходили на цвинтар попри заборони, а діти депортованих кримських татар напамʼять знали назви гір та долин, де ніколи не були, але щовечора чули про них від батьків. Усі ці наші місця, усі наші втрати — вимиті, спалені, затоплені, виселені — ми носимо в собі. Вони вростають у нас тихо й остаточно.

Анастасія Гладка, 17 років

Аліна Коноз, 17 років

📍 Суми

Студентка Сумського державного університету за спеціальністю «Комп’ютерні науки». 

Аліна представляє молодь Сум на всеукраїнських і міжнародних форумах, має досвід реалізації власних проєктів (зокрема в Upshift), бере участь у програмах School of resilience, Erasmus+, EU Study days, Aspen Teens та багатьох інших. Пише, малює, проводить дослідження та вірить у силу молодих голосів.

Чи стану я мером? Невідомо. Але кожен із нас – мер свого життя, двору, кола впливу. Вже зараз можу посадити дерево, навчити когось, допомогти сусіду, бути чесною, творити, поважати кожного. Коли тисячі сумчан співатимуть цю сімфонію, можливо, не знадобиться особливий мер. Кращий мер – той, при якому місто керує собою. Я просто студентка Аліна, яка народилася в Сумах, любить це місто та вірить: у веселці сім кольорів, у музиці – сім нот, а в кожному з нас – безмежна сила змінювати світ навколо. Запитайте себе: «Якого кольору бракує в твоєму місті?» Знайдіть відповідь – і станете мером змін. Без посади, але з метою.

Аліна Коноз, 17 років

Данило Лющанський, 17 років

 📍 Гуляйполе (Запорізька область), зараз живе у місті Дахау (Німеччина)

Навчається у Покровському вищому професійному училищі за професією електромонтер та водій автотранспортних засобів. Ще визначається з майбутньою професією, але хоче обрати напрям, який дозволить стабільно розвиватися та бути корисним під час відбудови України.

У вільний час займається технічним крафтингом — працює з інструментами, паяє та створює невеликі пристрої з підручних матеріалів. Вірить, що Україна вистоїть і житиме далі — розумно та гідно.

Де б я не був, у серці завжди живе частинка рідного Гуляйполя — міста, яке стало символом боротьби, сили й нескореності. Наше місто має глибоку, славну історію. Його ім’я відоме ще з часів Нестора Махна та анархістського руху. Сьогодні воно прославлене сучасними героями-захисниками України, які щодня ризикують життям заради того, щоб ми побачили мирне небо над головою. Адже не дарма Гуляйполе цьогоріч отримало почесну відзнаку “Місто-герой України “. Після перемоги — а я не сумніваюся, що вона буде, — найпершим кроком має стати повне розмінування всіх територій. Це питання життя і смерті. Люди повинні безпечно повертатися до своїх домівок, працювати на полях, ходити вулицями, дозволяти дітям гратися на подвір’ях без побоювання за їхнє життя.

Данило Лющанський, 17 років

Нагадаємо, до журі конкурсу «Якщо колись я стану мером…» увійшли представники культури, освіти, медіа, урбаністики й архітектури, громадського сектору:

• Олександр Педан — шоумен і телеведучий
• Мирослава Гонгадзе — телеведуча, журналістка, юристка
• Таня Стус — літературна критикиня, дитяча письменниця та артменеджерка, керівниця проєкту промоції дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги»
• Анна Новосад — співзасновниця фонду savED, ексміністерка освіти і науки України (2019–2020)
• Зоя Литвин — засновниця «Освіторії» та Global Teacher Prize Ukraine
• Наталя Кідалова — учителька української та англійської мов, тренерка неформальної освіти, сценаристка Pi-stacja.ua, переможниця Global Teacher Prize 2019
• Артур Пройдаков — учитель, популяризатор української мови та літератури, фіналіст ТОП-10 Global Teacher Prize 2023
• Катерина Молодик — заслужена вчителька України, методистка, тренерка нацпроєкту «Пишемо есе» ГО «Вчися»
• Олексій Ерінчак — засновник книгарні «Сенс»
• Катерина Котвіцька — директорка з контенту MEGOGO BOOKS
• Ольга Чевганюк — керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals
• Анна Денисенко — Head of CSR компанії ЛУН
• Катерина Колубай — керівниця відділу з супроводу дотримання етики та цінностей мережі «Аврора»
• Марко Савицький — архітектор і реставратор, військовослужбовець
• Андрій Москаленко — перший заступник міського голови Львова
• Марина Смагіна — редакторка медіа рішень «Рубрика», письменниця, соціологиня, перекладачка
• Ірина Озимок — засновниця Урбанруху, авторка книги «У міста є Я»

Про організаторів та партнерів 

Конкурс есе «Якщо колись я стану мером…» проводить урбанрух «У міста є Я» та Ірина Озимок за спонсорської підтримки Ukraine-Moldova American Enterprise Fund (UMAEF), організаційної підтримки громадської організації «Сьогодні про майбутнє». Партнерами заходу є благодійний фонд savED, Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», ГО «Вчися», зоозахисна організація UAnimals, онлайн-книгарня MEGOGO BOOKS, PropTech-платформа ЛУН, мультимаркет «Аврора», інформаційні партнери — «Освіторія Медіа», книгарня «Сенс», медіа «Рубрика».

Що таке Урбанрух? 

Урбанрух «У міста є Я» — всеукраїнська програма неформальної освіти для підлітків. Учасники проходять базову програму з урбаністики та функціонування міст для відповідальних мешканців, а потім розробляють авторські проєкти. Випускники програми вже організували й провели фестиваль на підтримку збереження Музею на Поштовій у Києві, у Житомирі створили перший паркелет, а у Вінниці — запустили перший інклюзивний туристичний маршрут. Урбанрух започатковано на основі книги Ірини Озимок «У міста є Я» у співпраці з експертами, громадськими організаціями та активістами. Програма реалізується за підтримки Ukraine-Moldova American Enterprise Fund (UMAEF).