«Якщо колись я стану мером…»: есе авторів-переможців всеукраїнського конкурсу від Урбанруху

Молодь з усієї України у віці 12–17 років уявила себе на посаді мера та поділилася своїми ідеями щодо розвитку міст у конкурсі есе «Якщо колись я стану мером…». Переможці були відзначені під час Всеукраїнського форуму урбанруху «У міста є Я» у Львові 12 грудня.

Оргкомітет отримав 1331 роботу з усіх регіонів України та з-за кордону: Польщі, Німеччини, Румунії, Чехії, Швейцарії та інших країн. Журі визначило трьох переможців у кожній віковій категорії, оцінюючи креативність, аргументованість і бачення майбутнього міста.

Нижче публікуємо повні тексти есе переможців – щоб кожен міг дізнатися, яким бачать свої міста молоді українці.

Молодша підліткова група (12–13 років)

1 місце — Максим Шевченко, 13 років

 с. Юнаківка, Сумська область

Учень 7 класу Юнаківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів. Мріє допомагати людям, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Максим вирішив взяти участь у конкурсі, щоб розповісти про те, як війна знищила його рідне село. Вірить у перемогу України й мріє про мир, у якому зможе здійснити свою мрію.

Есе «Якщо колись я стану мером…» 

Автор: Максим Шевченко, 13 років

Я – Максим, житель Юнаківської громади Сумської області. Моє рідне  село – Юнаківка. Там я народився, там жили мої батьки, дідусі і бабусі до 2022  року. Разом з татом, мамою та бабусею я дбав не тільки про те, щоб біля нашої  хати було чисто та красиво, але і про затишок у селі: не пропустили жодного  сільського суботника, прибирали біля школи, біля церкви, біля дитячого садка,  на кладовищах; розчищали русло річки Локня, рятували взимку рибу у ставку. 

На жаль, доводиться писати у минулому часі, бо зараз моя бАтьківщина – місце  запеклих боїв із загарбниками. Ще недавно квітуче село на прикордонні  перетворилося на руїну. Замість колись ошатних, затишних будинків – купи  цегли і сміття. У дитсадок і школу влучив не один КАБ. Наша святиня – церква  Різдва Пресвятої Богородиці напівзруйнована. Навіть мертвим нелюди не дали  спокійно лежати: вирви на місці могил, повалені хрести, розбиті пам’ятники. 

Мер у селі – сільський голова, який планує, організовує, контролює життя  всієї громади, піклується про добробут людей. Як же непросто сьогодні цій  людині! А ще важче, я думаю, буде очільнику громади після закінчення війни. Хоч зараз я навчаюся у школі, не можу вирішувати «дорослих» проблем, мене  хвилює доля мого рідного села. Я не боюся брати на себе відповідальність, умію  шукати шляхи подолання труднощів. 

Якщо я колись стану мером, то зроблю все, щоб відродити Юнаківку. Для  цього потрібна титанічна робота. Передусім, зібрати команду небайдужих  людей, однодумців, яким «болить» доля рідного краю. Серед моїх друзів та  знайомих є такі, вони підтримають! Потім знайти гроші: використати державні  програми (вірю, що такі будуть), залучити добровільні пожертви, взяти участь у  міжнародних грантах; повернути малих підприємців, які розвивали свою справу  ще до війни: Галину Халіченко, Анатолія Ткаченка, Ігоря Савочку, отця Віктора.  А потім – не покладаючи рук відбудовувати, впорядковувати разом, громадою…  … Іду на роботу до сільської ради. 

Ось моя вулиця Вишнева: рівні ряди будинків весело дивляться на світ  прозорими вікнами. Квітники буяють різнобарв’ям квітів, радують око плодами  невеличкі садочки, з городів виглядають привітні соняшники. 

Далі, на перехресті, кафе «Торба» гостинно прочинило двері для  відвідувачів. Які ж там смачнючі тістечка продають! 

Міст через річну Локню новий, а праворуч від нього – дитячий садочок,  ще кращий, ніж був: просторі корпуси, спортивний зал, їдальня. На майданчику  діти граються, сміються. 

На пагорбі сяє синіми банями наша церква, яка є символом Сумського  району, і зображена на його гербі. Багато разів перед виборами обіцяли її  реставрувати, але далі риштовання діло не йшло. А тепер її видно здалека, вона  – оберіг, захист. 

Центр села: магазини чекають покупців, від пекарні пахне свіжоспеченим  хлібом та здобою. Наш юнаківський хліб відомий не в одному селі та місті.  Ось школа. Малиновий дзвінок кличе школяриків на уроки. Добрий день,  майбутнє села! Просторі класи і лабораторії, сучасне обладнання, класнючий  спортзал із тренажерами. Як нагадування про сумні часи – бомбосховище… Так хотілося б, щоб мої плани стали дійсністю, щоб відродилося моє рідне  село, повернулися туди з евакуації люди. Але треба бути реалістами: якщо у  найближчий час війна не закінчиться, дощенту знищені прикордонні села навряд  чи будуть відбудовані. Тільки на розмінування піде не один рік! Жителі  прикордонних громад за цей час знайдуть нові домівки у інших селах, у містах… Та я все ж таки вірю, що моє село Юнаківка не зникне з карти України!

Молодша підліткова група (12–13 років)

2 місце — Тімур Ахмедов, 12 років

Нововоронцовка, Херсонщина

Навчається у Нововоронцовському ліцеї. Майбутню професію ще обирає, але мріє займатися боксом — поки що це неможливо через постійні атаки дронів у громаді. Під час війни разом із мамою був змушений виїхати за кордон, але повернувся додому, де досі живе його тато. Каже, що частина серця завжди залишалася у Нововоронцовці.

Якщо колись я стану мером… 

Автор: Тімур Ахмедов, 12 років

Мене звати Тімур. Мешкаю я в невеличкому селищі Нововоронцовка на  Херсонщині. Раніше наше селище було районним центром, але перед великою  війною кілька районів об’єднали в один – Бериславський. Усі населені пункти  нашого району були в окупації, лише нашому селищу пощастило: у березні 2022  року рашисти заїхали на двох БТРах, проїхали вулицями, потім повернули назад.  Але від початку нас постійно обстрілювали.  

Від народження й дотепер я мешкаю в селищі, хоч і народився в Кривому  Розі. Довгих шість місяців ми з мамою жили в Польщі, але зараз не про те. Я  вдома і хочу, щоб усі мої однолітки, яких вигнала війна, могли повернутися  додому. Тому найголовнішою, найзаповітнішою моєю мрією є Перемога. 

Я ніколи не задумувався над тим, чи хотів би бути мером. Звісно, мрію бути  успішною людиною. А ось мером… Зазвичай люди думають, що керівник може  все, аби тільки захотів. Але щоб щось зробити для громади, потрібна підтримка  усіх мешканців. А наші люди більше критикують, вимагають, пліткують. Ось  недавно ми читали повість Івана Франка «Захар Беркут». Цей мудрий чоловік  перед своєю смертю сказав своїм близьким: «Ми побідили нашим громадським  ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в  громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а  один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». Ось він міг би бути гарним  мером, міг би згуртувати людей і не зрадити їх. 

У нашій громаді завжди існувала одна величезна проблема – відсутність  води. Хоч жили ми на березі Каховського водосховища, але воду нам давали по  графіку. Улітку це було один раз на три чи чотири дні. А зараз і водосховища  нема, тому бурять свердловини. А через спеку води в них зовсім мало. Бабуся  казала, що так було завжди. І проблему цю хотіли вирішити всі мери, а не  вирішив ніхто. Не знаю, чи зміг би я щось зробити, бо пообіцяти легко, а ось  виконати дуже непросто. Я це розумію. Те, що зараз немає роботи, бо постійні  обстріли, дрони літають, люди не можуть працювати в полі й садах, то нічого з  тим не зробиш, поки війна. 

Є в нас одна дуже важлива проблема. І вирішити її, я впевнений, можна,  але нема людей, які б зацікавилися. Після того, як велика частина мешканців  селища виїхала, у рази збільшилася кількість бездомних собак і котів. Їх стає все  більше. Іноді вони кидаються на людей, бо хочуть їсти. Вони не винні, що їх  кинули напризволяще. Ось цю проблему я б стовідсотково почав вирішувати в  першу чергу. Тим більше, що добрих людей усе ж таки більше. Хтось би міг  допомогти грошима, хтось дав би якесь приміщення для притулку, хтось міг би  допомагати доглядати. А тим часом дорослі сваряться в мережі «Фейсбук»:  собаки лякають, гавкають, кидаються, плодяться. Ніхто не хоче щось реальне  зробити.  

Не знаю, якщо я колись таки стану мером, чи зможу знайти в собі сили не  стати байдужим до чужих проблем, чи зможу не звертати увагу на тих, кому все  не так. Головне, щоб швидше закінчилася війна. І обов’язково ми перемогли.  Щоб ми перестали соромитися бути українцями. Щоб зрозуміли, що треба щось  змінювати всім гуртом, а не чекати, що хтось нам щось подарує.

Молодша підліткова група (12–13 років)

3 місце — Юрій Басараб, 13 років

с. Підліски, Івано-Франківська область

Навчається у Підлісківській гімназії. Мріє стати дитячим письменником і писати казки та вірші для малих дітей. Юрій хотів поділитися думками про своє село, що можна змінити й як допомогти людям навколо. Він пише про місце, де живе, і вірить у силу підтримки та розуміння.

«Якщо колись я стану мером…» 

Автор: Юрій Басараб, 13 років

Мене звати Юрій. Я дитина з особливими освітніми потребами. На даний час навчаюся у 7 класі Підлісківської гімназії Вигодської селищної ради Івано-Франківська область. 13 років. Від народження проживаю у селі Підліски. Мальовниче гірське село, яке я дуже люблю.  

Іноді, коли я стою біля вікна у гімназії й дивлюся, як діти біжать на перерву, мені хочеться вірити, що кожна дитина може стати тим, ким мріє. Навіть якщо інколи щось дається важче, навіть якщо потрібна більша підтримка. Я теж люблю мріяти. І одна моя велика мрія – це спробувати, що було, якби колись я став мером (старостою) нашого міста чи села. 

Якщо колись це станеться, перше, про що я подумаю, – щоб усім у місті (селі) було зручно. Бо я добре знаю, що таке, коли щось не виходить так легко, як у інших. Тому я хочу, щоб кожна людина могла вільно й безперешкодно пересуватися містом, школою, парком. Я б подбав, щоб усюди були пандуси, зручні доріжки, ліфти й місця, де можна відпочити. Я вірю, що місто, де зручно дітям з інвалідністю чи особливими освітніми потребами, буде зручним для всіх – і для мами з візочком, і для літніх людей, і для тих, хто просто втомився. 

Якби я був мером, я б дуже хотів, щоб дитячі майданчики були однаково доступні кожній дитині. Я мрію про гойдалки, на яких можуть кататися діти з різними потребами, про спеціальні каруселі та безпечні покриття, де можна не боятися впасти. Я знаю, що коли діти граються разом, вони краще розуміють одне одного. А коли поруч немає бар’єрів, тоді й між людьми їх стає менше. 

Ще я б хотів, щоб у кожній школі було більше асистентів, які допомагають дітям, як мені. Асистенти дуже важливі. Вони ніби тихі герої, яких не завжди видно, але вони дозволяють дитині відчути себе впевненою. Якби я був мером, я б подбав, щоб у школах було більше інклюзивних кабінетів, сучасних матеріалів та місць, де можна перепочити, якщо стає складно. Бо навчання – це не тільки оцінки. Це про те, щоб кожен учень міг відчути себе цінним і потрібним. 

Якщо я стану мером, я хочу створити у місті особливий центр підтримки дітей та молоді з ООП. Там би проводили цікаві гуртки, зустрічі, заняття з

психологом, творчі майстерні й спортивні секції. Я б хотів, щоб кожна дитина, навіть якщо вона соромиться або переживає, могла знайти своє місце. Бо я знаю, як важливо не боятися бути собою. 

Коли я думаю про те, що міг би зробити як мер, я розумію: я не хочу влади. Я хочу змін. Маленьких, але важливих. Таких, які зроблять наше місто добрішим. Бо інколи одна добра справа може змінити життя тієї дитини, яка сидить тихенько в класі й думає, що її ніхто не бачить. 

Я знаю, що мрії можуть бути великими й складними. Але вони починаються з маленького кроку. І якщо колись я стану мером, я хочу, щоб моє місто стало місцем, де кожна дитина – незалежно від своїх можливостей – може сказати: «Тут моє життя важливе». 

Можливо, я ще маленький. Можливо, я іноді гублюся або потребую допомоги. Але це не заважає мені мріяти. А якщо мріяти від щирого серця, то одного дня мрії можуть здійснитися. 

Отже, мріючи про те, щоб стати мером, я уявляю місто, де кожна людина почуватиметься потрібною, захищеною та прийнятою. Я мрію про простір без бар’єрів, де діти з особливими освітніми потребами можуть навчатися, гратися, дружити й радіти так само, як усі інші. Моє бажання змінювати світ починається з маленьких кроків – з доброти, турботи й розуміння. І хоча я ще дитина, я вірю: якщо мати велике серце та сміливі мрії, то одного дня можна зробити своє місто (село) справді кращим для всіх.

Середній підлітковий вік (14–15 років)

1 місце — Ксенія Шевченко, 15 років

родом із селища Свеса (Сумська область), зараз живе у Харкові

Навчається у школі «Гравітація». Мріє стати графічною дизайнеркою та поєднати творчість з ІТ — багато малює та цікавиться цифровою ілюстрацією. Займається волейболом. Участь у конкурсі вважає можливістю поділитися власними ідеями про майбутнє міста.

Есе «Якщо колись я стану мером…» 

Авторка: Ксенія Шевченко, 15 років

 Мене звати Ксенія. Якщо б я стала мером, то почала б з найголовнішого  — з довіри людей. Мені хочеться, щоб, почувши слово “мер”, люди не зітхали з підозрою, а навпаки — відчували повагу, підтримку і віру. Можливо, це  звучить сміливо для 15-річної дівчини, але в мене є своє бачення. Я народилася  і провела своє дитинство у селищі Свеса на Сумщині — саме про нього я і  пишу. Мій тато певний час був мером нашого селища. Він не зміг залишитися  довго на цій посаді, бо не погоджувався з системою. Я памʼятаю, як він казав,  що найважче — залишатися собою, коли навколо пропонують грати “за іншими 

правилами”. Але він залишився чесним. Саме ця чесність для мене — приклад, керуючись яким я хочу жити.  

 Якби я стала мером, то змінила б ставлення людей до цієї посади. Мер — це  не “начальник”, а людина, яка поруч, яка слухає, не прикидається і не боїться  бути щирою. Я хочу бути собою — відкритою, простою і близькою до людей,  бо лише тоді можна щось змінити. 

 Перше, про що я б говорила, — це допомога кожного з нас фронту. У школі  ми вже плели маскувальні сітки, робили бокси для військових, і я бачила, що  навіть маленькі вчинки можуть зігріти серце захисника. Отже, якщо ми  обʼєднаємося, ми обов’язково переможемо в цій війні. І я теж хочу бути  причетною до цього.  

 Але турбота про громаду — це не лише про війну, це і про життя, яке ми  маємо будувати паралельно. Я мрію про Свесу, де чути українську мову не  лише на уроках, а й у магазинах, на вулицях, у піснях на свята. Де українська  культура — не “для галочки”, а жива: з вечорами пісень, книжковими клубами,  переглядами українських фільмів і збереженими традиціями. Де колядки,  писанкарство, ярмарки, народні ремесла — не просто слова з підручника, а  частина нашого життя, у яке хочеться повертатися. Я би доклала багато зусиль,  щоб моя Свеса такою стала.  

 Ще одна моя мрія — просувати спорт у Свесі. Я люблю спорт і знаю, що  багато дітей і підлітків теж хотіли би реалізуватися у спорті, але часто просто 

не мають де. Я б створила сучасні спортивні майданчики, встановила б  волейбольні сітки, організувала б місця для активного відпочинку, а також  заохочувала б проведення молодіжних спортивних заходів.  

 Особливо близька мені тема — підтримка пільгових категорій. Я знаю, що  таке втратити тата на війні. Мій батько — Герой України посмертно, і я  відчула, як інколи важко сім’ям загиблих, ветеранів чи людей з інвалідністю  самостійно розбиратися у пільгах і документах. Часто вони навіть не знають,  куди звернутися. Я б хотіла створити сервіс, де такі сім’ї отримували б  допомогу — від консультації до супроводу; щоб ніхто не залишався сам тоді,  коли найбільше потребує підтримки.  

 Також люди похилого віку заслуговують на повагу і турботу. Я б  організувала волонтерську допомогу: продукти, ліки, підтримку та просто  розмову. Інколи звичайне “Як ви?” може змінити людині день. А іноді — і  життя.  

 Чистота і затишок — це теж обличчя громади. Я вірю в силу спільності та  об’єднання. Якщо разом виходити на прибирання, насаджувати дерева,  підтримувати порядок, наше селище стане доглянутим і по-справжньому  гарним. Я хочу, щоб у Свесу приїжджали не “бо треба”, а “бо цікаво”, щоб ми  мали чим пишатися.  

 Бути мером — це не про владу. Це про серце, яке готове слухати, розуміти і  діяти. Справді виконати всі ці мрії за один день неможливо, але я вірю, що  якщо почати з малого, діяти чесно і не опускати рук, зміни прийдуть.   Якщо колись стану мером, я просто хочу бути тією людиною, про яку  скажуть: “Чесно, по-людськи, з любов’ю.

Середній підлітковий вік (14–15 років)

2 місце — Ірина Чепляка, 14 років

Кропивницький

Навчається у Великобалківській гімназії. Ще шукає свій майбутній шлях і професію, а зараз надихається творчістю — особливо малюванням, яке допомагає їй заспокоїтися та висловити емоції.

Есе на тему: «Якщо колись я стану мером» 

Авторка: Ірина Чепляка, 14 років

Мене звати Ірина, мені 14 років, і я живу у Кропивницькому. Для  багатьох наше місто – це просто крапка на мапі, але для мене це дім, фортеця і,  головне, місто мого майбутнього. Зараз кожен розуміє, що бути українцем – це  не просто жити на цій землі, а й постійно боротися та підтримувати один 

одного. Я не військова і не політик, але я точно знаю, що не можу стояти  осторонь. Я вже встигла відчути, як це, коли твої руки, втомлюються від  плетіння маскувальних сіток для Захисників. Саме цей досвід, а також бажання  бачити мій Кропивницький сучасним, чесним і безпечним, привели мене до  думки: якби я стала мером… 

Разом із шкільними друзями та батьками вже неодноразово долучалися і  до інших волонтерських ініціатив. Ми організували два великі шкільні ярмарки.  Це була справжня галаслива подія: пекли печиво з патріотичними написами,  малювали листівки-обереги та продавали свої старі книги. 11 тисяч гривень, які  ми зібрали, пішли на потреби волонтерського фонду. Я бачила, як наш внесок  перетворюється на реальну допомогу, і це мотивує стати мером, щоб робити  такі проєкти у масштабах усього Кропивницького. 

Хто ж такий мер? А мер – це не просто професія, це як бути супергероєм для цілого міста, тільки без плаща.  

Якщо я колись стану мером, то докладу максимум зусиль питанню  оборони міста. Адже країні потрібен мир, і ми будемо вирішувати проблеми  поступово. Мер не сидить в траншеях, але він командир нашого тилу. І я, як  майбутній мер, бачу свою роль у цьому питанні. Чому б не зробити Фортецю  Міського Комфорту? Бомбосховища 2.0: ніяких сирих і старих підвалів!  Укриття має бути сучасним, чистим, з Wi-Fi, вентиляцією та водою. Це – місце,  де люди, особливо діти та підлітки, можуть безпечно перечекати тривогу, а не  панікувати. 

Обов’язковою є підтримка захисників. Сім’ї наших військових мають  відчувати, що місто про них піклується. Це не лише про гроші, а про швидку допомогу і підтримку. Мер має гарантувати, що жодна родина Захисника не  залишиться наодинці зі своїми проблемами. Зараз трендовими є міські хаби. Я  сприяла б створенню Хабу Допомоги, у якому централізовано ремонтувалася б  техніка для фронту (бо це швидше і дешевше, ніж чекати з Києва, тим більше,  що наша область, на жаль, близько до фронту, бо межує із Дніпропетровською)  та надавалася б допомога тим, хто повернувся додому. 

Також впевнена, що місто має пам’ятати ціну свого життя, тому кожен  захисник був належно вшанований, а історія нашого міста в час оборони була  доступна в школах. 

А що ж у школах? Насправді, мені байдуже чи є ями на дорогах, якщо я  не можу швидко завантажити домашнє завдання у школі через поганий Wi-Fi.  Мер має зробити так, щоб швидкий і безкоштовний інтернет був усюди – у  парках, у транспорті, на всіх громадських локаціях. Доволі, актуальними у  навчальних закладах були б реальні уроки допомоги та поводження з дронами.  А ми, молодь, хочемо бути корисними. Це ж ХХІ століття! А ще період війни. 

Будучи мером прагнутиму розуміти людей, які мене оточують,  прислухатися до їхніх ідей та пропозицій. Я, як майбутній мер, зробила б  фінанси міста прозорими, створивши онлайн-платформу «Мерський Дашборд»,  доступ до якої мав би кожен мешканець міста, навіть я, 14-річна. Це буде як  додаток, де можна в реальному часі побачити рух грошей. Це було б круто  перевірити баланс міського бюджету, як баланс на телефоні. Ну і як же без  принципу «Нуль Толерантності»: якщо хтось із моєї команди попався б на  хабарі чи нечесності, то це автоматичне звільнення і передача справи  правоохоронцям. У таких питаннях не може бути «другого шансу», бо йдеться  про довіру людей. Фінансова чесність – це комфортне та справедливе місто. І це  дає мені, як підлітку, впевненість, що в цьому місті варто будувати своє  майбутнє. 

Я вже бачила, як ми, мешканці Кропивницького, вміємо гуртуватися,  коли складно. Це і є дух великої родини! Я хочу, щоб наш Кропивницький став  місцем, звідки не захочеться виїжджати, бо ти знаєш: тут про тебе справді  дбають.

Середній підлітковий вік (14–15 років)

3 місце — Вікторія Добромільська, 15 років

Ужгород, Закарпаття

Навчається у приватному закладі My School. Мріє працювати в аерокосмічній галузі та проєктувати літаки. Любить читати, займається йогою на полотнах. Має досвід волонтерства — допомагала дітям та внутрішньо переміщеним особам.

Есе «Якщо колись я стану мером…» 

Авторка: Вікторія Добромільська, 15 років

Мене звати Вікторія, я проживаю в місті Ужгород і постійно спостерігаю за  змінами в нашому місті. З початку повномасштабного вторгнення росії в  Україну наше маленьке місто перетворюється на мегаполіс. В Ужгороді  завжди проживало багато національностей — це наклало свій відбиток на  культурі, архітектурі та традиціях ужгородців. Зараз ми спостерігаємо велике  переселення з прифронтових та небезпечних регіонів у наше місто. Разом із  ними розвиваються нові напрямки в гастрономії, бізнесі та будівництві.  Останнім часом я почала помічати, що проблеми, які були до війни, не  вирішуються, бо більше — ще гостріше відчуваються. Мені б хотілося брати  участь у вирішенні нагальних проблем разом з урядом, мати можливість  впроваджувати ідеї молоді, які бувають доволі креативні та сучасні. Я брала  участь у багатьох суспільно корисних заходах: прибиранні парків, плетінні  сіток для військових, займалася волонтерством, завжди прагнула більшого,  але є вікові обмеження. Зі свого досвіду можу сказати, що в місті є проблеми  з чистотою, паркуванням, громадським транспортом, дозвіллям для молоді та  літніх людей. 

І якби я була мером, то, мабуть, я б не зробила нічого! Для реальних змін в  Ужгороді та й в Україні загалом, потрібно починати із себе та зміни свідомості  населення. Потрібно мати команду однодумців та чіткий план дій. Але якщо  припустити, що все це є, то кілька ідей маю. 

Будівництво моста. Це складно, але дуже потрібно. Ще один міст допоможе  нам розвантажити дороги, уникнути великих заторів, які я спостерігаю  щоранку, їдучи до школи, та щовечора повертаючись. Це слабке місце створює  стрес і викликає агресію у всіх учасників руху. 

Заборонити будувати на малій відстані від проїжджої частини, щоб мати  змогу її розширити. Так, це знову стосується транспортних засобів, але  проблема зростає разом із їх кількістю. Ужгород — відносно маленьке  містечко, інфраструктура якого абсолютно не пристосована до великої  кількості транспортних одиниць. Ми мусимо мати змогу, якщо не тепер, то 

надалі, розширити дорогу, а при можливості — додати велодоріжки. Також цю  проблему можна частково вирішити за допомогою громадського транспорту з  детально продуманим маршрутом, чітким графіком, комфортними  автобусами. А також можна застосувати як пілотний проєкт погодинне  обмеження використання транспортних засобів — тобто в години  максимального навантаження обмежити використання приватних авто  певними маршрутами. 

Є певний дискомфорт на початку робочого дня та старту навчального  процесу в школах та садках. Я б змістила початок робочого дня на пів години  після старту першого уроку в школах — це допоможе уникнути запізнень на  роботу. 

Я вважаю, що влада міста має зобов’язувати забудовників при видачі  дозволів на будівництво виділяти більше місця для паркінгу та враховувати в  житлових комплексах наявність садків і шкіл. 

Увести мінімальні штрафи за неохайні прибудинкові території. Затвердити  норми рослинності прибудинкових територій з чіткими параметрами рослин  — це дозволить нашому місту виглядати набагато охайніше. 

В історичному центрі Ужгорода є багато архітектурних будівель, які  зводилися в часи правління різних держав. Тут ми можемо побачити  історичний відбиток Чехословаччини, Австро-Угорщини, а також радянських  часів. Я вважаю, що ці будівлі мають бути збережені та реставровані для  нащадків, адже це є родзинкою міста Ужгород, яка приваблює туристів. 

Дуже хочеться звернути увагу на літніх людей та ветеранів — створити  місце для їх дозвілля та спілкування, де вони зможуть знайти однодумців,  дивитися фільми та активно проводити час. 

Головне — не втрачати здорового глузду, коли у тебе є влада. Дослухатися  до громадян та враховувати їхні пропозиції, щоб наше місто завжди  процвітало.

Юнацтво (16–17 років)

1 місце — Анастасія Гладка, 17 років

родом з Херсона, зараз мешкає у Києві

Студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «мова, література та компаративістика». Мріє стати вчителькою й чесно говорить про виклики сучасної освіти: бюрократія, складні умови, висока відповідальність. Попри це вірить, що зможе знайти своє місце в професії та зберегти внутрішню мотивацію. Любить культурні події — літературники, виставки, презентації. Пише вірші та коротку прозу, знає багато поезій напам’ять і загалом любить слово в усіх його формах.

ЯКБИ Я БУЛА МЕРОМ 

Авторка: Анастасія Гладка, 17 років

«Початки нашого характеру безпосередньо пов’язані з нашим місцем…»  (Тарас Прохасько, «Омерта»)

— Як ти кажеш, Горська? От про неї я не знала, а про Стуса чула: жила-бо  на вулиці Стуса якраз! Як його, Іван?.. Василь?.. 

— Василь, Василь, — відповідаю, попиваючи айс-каву. Я мала зібрати  короткі інтервʼю для заходу до роковин убивства Алли Горської, але цей діалог,  схоже, перетворився на сповідь. 

Моя співрозмовниця — елегантна чорнява пані років сорока. Росія забрала  в неї дім двічі: спершу під Донецьком, згодом — у Краматорську. Жінка чітко  відтворює у памʼяті топоніми, розповідає про терикони, річки Маячку, Полтавку,  Казенний Торець — так щемко, і я на мить жалкую, що виросла не на Донбасі. 

Мимоволі й собі згадую рідний Херсон: площу Трьох штиків (ну як, блін,  Союз додумався назвати своїх людей «штиками»?!), вулиці з радянськими  назвами (майже всі вже, на щастя, перейменовані), батьків, що боролися з  незаконною забудовою біля нашого двору… А потім чомусь згадую свою 

бабусю, яка провела дитинство в затопленому совєтами стародавньому Калюсі  (поблизу Бакоти) і досі марить своїм містечком. Думаю про те, як після Чорнобиля люди поверталися до покинутих сіл, жили без електрики, саджали  городину й ходили на цвинтар попри заборони, а діти депортованих кримських  татар напамʼять знали назви гір та долин, де ніколи не були, але щовечора чули  про них від батьків. Усі ці наші місця, усі наші втрати — вимиті, спалені,  затоплені, виселені — ми носимо в собі. Вони вростають у нас тихо й остаточно. 

Важко писати есе на тему: «Якби я була мером» — коли справжній мер  Херсона четвертий рік перебуває в полоні, а містом керує військова  адміністрація. Хочеться мріяти про благоустрій нашої набережної, відкриття  музеїв сучасного мистецтва, залучення артистів із концертами, створення 

зелених зон. Та ми не можемо побудувати нове місто, доки старе щохвилини  руйнує Росія. Єдине, що справді можемо — ні, мусимо, — повернути собі дім. Я хочу звести у Херсоні «Дім Повернення». Один-єдиний великий  підземний хаб, в якому місто зможе збиратися докупи й почуватися вдома. Простір міститиме три так званих «точки», які зливатимуться воєдино й не  будуть чітко розмежовані: «Дім Повернення» — це одне велике безбарʼєрне  приміщення. 

Точка безпеки (опора фізична). Тут буде все необхідне для  функціонування: кулери, біотуалети, генератори, аптечки, розетки, стаціонарні  телефони для гарантованого звʼязку з близькими. 

Точка памʼяти (опора духовна). Відновлюємо традицію буккросингу,  завозимо до хабів українські книжки: від Котляревського до Кідрука. Робимо  акцент на авторах із херсонським корінням: Микола Куліш, Анатолій  Кичинський, Люко Дашвар. Продовжуємо боротьбу за ідентичність, яку  провадили (та за яку загинули) Горська та Стус. 

Точка зцілення (опора психологічна). Ми встановимо «скриньки  памʼяти», де люди зможуть залишити все, що вважають за потрібне: свідчення  про окупацію, спогади про довоєнне життя, думки про «потім», списки  продуктів, ненадіслані листи тощо — кожен текст вартий того, щоб про нього  памʼятали. За потреби можна запровадити практику диктування волонтерам для  тих, хто не може писати. Люди отримають нагоду вербалізувати власні думки, а  ми та майбутні покоління — фрагменти, за якими можна відтворити життя  херсонців. 

На стінах хабу встановимо великі екрани-вікна, які транслюватимуть  краєвиди незайманої природи українського Півдня: степів, Дніпра, Конки, двох  наших морів. 

«Дім Повернення» тримав би людей купи, давав би відчуття, що ми тут, ми  існуємо як громада, не як розкидані світом уламки. У просторі можна було б  проводити вистави, презентації проєктів, виставки — аматорські чи професійні. Ми могли б відродити спаплюжений «градами» та «пелюстками» український  Південь.

Гадаю, коли ти сидиш у залі, слухаючи, як мати читає дітям-школярам Кулішеве «Отак загинув гуска», жваво пояснюючи кожну репліку, а поряд дідусь  надиктовує волонтеру спогади про окупацію, розумієш: Херсон живе. І люди  вертаються зовсім не до будівель, вони вертаються до голосів, до назв, до себе. 

Я часто згадую розмову з тією жінкою з Донбасу. Відтоді люблю казати,  що кожен із нас живе на своїй «вулиці Стуса». Кожен несе своє місце: скалічене,  зруйноване, перейменоване, стерте з карти. І, як писав Прохасько, наш характер  дійсно починається з місця. 

Просто тепер ми самі це місце творимо. 

Київ (але це тимчасово) 2025 

Настя

Юнацтво (16–17 років)

2 місце — Данило Лющанський, 17 років

Гуляйполе (Запорізька область), зараз живе у місті Дахау (Німеччина)

Навчається у Покровському вищому професійному училищі за професією електромонтер та водій автотранспортних засобів. Ще визначається з майбутньою професією, але хоче обрати напрям, який дозволить стабільно розвиватися та бути корисним під час відбудови України. У вільний час займається технічним крафтингом — працює з інструментами, паяє та створює невеликі пристрої з підручних матеріалів. Вірить, що Україна вистоїть і житиме далі — розумно та гідно.

ЯКЩО КОЛИСЬ Я СТАНУ МЕРОМ ГУЛЯЙПОЛЯ

Автор: Данило Лющанський, 17 років

Мене звати Данило. Я народився і прожив чотирнадцять років у місті  Гуляйполе — серці Гуляйпільської міської громади, що має багаті історію й  незламний дух. Останні два роки моє життя пов’язане із селищем Покровське  Покровської територіальної громади. Але де б я не був, у серці завжди живе  частинка рідного Гуляйполя — міста, яке стало символом боротьби, сили й  нескореності. Зараз я навчаюся в Покровському вищому професійному училищі,  де є старостою групи та головою учнівського самоврядування. Громадська  діяльність дає мені той необхідний досвід лідерства й роботи з людьми, який  стане фундаментом для майбутнього служіння своїй громаді. 

Наше місто має глибоку, славну історію. Його ім’я відоме ще з часів  Нестора Махна та анархістського руху. Сьогодні воно прославлене сучасними  героями-захисниками України, які щодня ризикують життям заради того, щоб  ми побачили мирне небо над головою. Адже не дарма Гуляйполе цьогоріч  отримало почесну відзнаку “Місто-герой України “. 

Після перемоги — а я не сумніваюся, що вона буде, — найпершим кроком  має стати повне розмінування всіх територій. Це питання життя і смерті. Люди  повинні безпечно повертатися до своїх домівок, працювати на полях, ходити  вулицями, дозволяти дітям гратися на подвір’ях без побоювання за їхнє життя. 

На посаді мера я запропоную конкретний алгоритм дій. Оцінюйте самі,  наскільки він реалістичний і дієвий. 

Перше — безпека понад усе. Як колись наші пращури копали рови й  зводили фортеці, захищаючи свою землю, так і ми маємо створити надійну  систему безпеки навколо міста. Не тимчасову, не на кілька років, а капітальну — щоб жодна загроза більше не могла порушити спокій наших людей. 

Друге — тотальне розмінування. Очистити кожен метр землі від мін,  снарядів і вибухонебезпечних предметів — це не просто технічний обов’язок  держави. Це наш моральний борг перед кожною людиною, яка тут живе або мріє  повернутися додому. 

Третє — розумна відбудова. Нові будинки, лікарні, школи, дитячі садки

повинні будуватися з урахуванням сучасних вимог безпеки. Укриття в кожному  будинку, пункти незламності в кожному районі, автономні системи  життєзабезпечення — це має стати стандартом, а не розкішшю. 

Четверте — енергетична незалежність. Майбутнє належить відновлюваній  енергетиці. Сонячні електростанції, вітрові генератори, біогазові установки на  базі сільськогосподарських відходів — все це зробить Гуляйполе енергетично  самодостатнім і захищеним від зовнішніх маніпуляцій. 

П’яте — сильна економіка. Мій девіз простий: «Виробляй і переробляй».  Розвиток сільського господарства, створення переробних підприємств,  підтримка малого й середнього бізнесу, залучення інвестицій — це шлях до  економічної незалежності міста й добробуту його жителів. 

Шосте — повна цифровізація. Швидкісний оптоволоконний інтернет має  прийти в кожну домівку. Електронні послуги, єдина міська онлайн-платформа,  цифрові реєстри замість паперової тяганини — це не фантастика, а необхідність  XXI століття. Цифровізація зробить владу прозорою, а життя громадян — набагато простішим. 

Але найважливіше — це команда однодумців. Жодна, навіть  найгеніальніша ідея не запрацює без людей, які готові втілювати її в життя.  Головне завдання мера — знайти й об’єднати справжніх професіоналів, чесних,  відданих своїй справі людей. Мої принципи керування прості й зрозумілі  кожному: чути людей, бачити проблеми, реагувати швидко й ефективно. Влада  має служити громаді, а не навпаки. 

І тоді, можливо, через п’ять чи десять років, я побачу своє Гуляйполе  таким, яким воно живе в моїх мріях: компактним, могутнім духом, економічно  незалежним, технологічно розвиненим, справді європейським містом у складі  великої, вільної, непереможної держави — України. 

Я щиро, всім серцем вірю: після нашої перемоги відродиться вся Україна  від сходу до заходу, від півночі до півдня. А разом із нею відродиться й наше  героїчне, нескорене Гуляйполе. І тоді кожен його житель — хто залишився, хто  повернувся, хто народився вже після війни — із гордістю й радістю скаже: “Моє  місто вистояло! Моє місто живе й розквітає! Моє місто — Гуляйполе!”

Юнацтво (16–17 років)

3 місце — Аліна Коноз, 17 років

Суми

Студентка Сумського державного університету за спеціальністю «Комп’ютерні науки». Аліна представляє молодь Сум на всеукраїнських і міжнародних форумах, має досвід реалізації власних проєктів (зокрема в Upshift), бере участь у програмах School of resilience, Erasmus+, EU Study days, Aspen Teens та багатьох інших. Пише, малює, проводить дослідження та вірить у силу молодих голосів.

Сімфонія змін: якщо колись я стану мером 

Авторка: Аліна Коноз, 17 років

У веселці – сім кольорів. У музиці – сім нот. Сімка – число гармонії та досконалості.  Якщо колись я стану мером Сум, створю свою сімфонію змін – сім кольорів нового  міста. 

Мене звати Аліна. Народилася в Сумах і живу тут усе життя. Як студентка,  громадська діячка та волонтерка брала участь у прибиранні парків, організації  благодійних ярмарків, проводила різноманітні активності для молоді. Бачу: наше  місто має потенціал, але є проблеми, що гальмують розвиток. Не хочу обіцяти – 

краще розповім про місто, де кожен колір веселки набуває свого значення. Червоний – серце міста, яке б’ється людьми. У Сумах втрачається почуття  спільноти. Створю «Банк людської теплоти»: містяни «вкладатимуть» час, турботу,  вміння, а «отримуватимуть» – підтримку. Пенсіонер навчить школяра грати в шахи  – отримає безкоштовний ремонт від волонтерів. Студентка допоможе бабусі з  телефоном – матиме безоплатний проїзд протягом місяця. Символом стане світлова  інсталяція на Соборній площі – серце, яке б’ється в такт із пульсом містян. Помаранчевий – ранок починається з можливостей. Багато сумчан не мають  доступу до ресурсів через фінансові обмеження. «Світанкова ініціатива»: до  дев’ятої ранку спортзали, бібліотеки, коворкінги працюватимуть безкоштовно.  «Портал можливостей» на фасаді мерії – інтерактивний екран з інформацією про  вакансії, майстер-класи, волонтерські потреби, партнерів для бізнесу. Жовтий – світло знань освітлює шлях. Молодь виїжджає з міста, бо немає  перспектив. Зупинки транспорту стануть мінібібліотеками. Лавки матимуть QR коди до освітніх курсів. «Університет вулиць» – викладачі СумДУ, СНАУ, СумДПУ  читатимуть лекції просто неба. Квантова фізика під каштанами. Філософія на березі  Псла. 

Зелений – дихати повними грудьми. Недостатньо зелених зон, парки занедбані.  «Один район – одна ініціатива»: жителі самостійно вирішуватимуть, яким стане 

їхній простір. «Зелений податок навпаки» – кожне висаджене дерево зменшуватиме  комунальні платежі. Парки працюватимуть цілодобово з безпечним освітленням. Синій – глибина довіри й прозорості. Недовіра до влади через закритість і  бюрократію. «Скляна мерія» – частина стін стане прозорою. Засідання  транслюватимуться онлайн. Кожна гривня відстежуватиметься через додаток.  «Години відкритих дверей щодня» – будь-хто зможе прийти без запису. «Рада  підлітків» – п’ятнадцять школярів з правом дорадчого голосу в міськраді. Фіолетовий – творчість не має меж. Надмірна реклама, рідкісні культурні події.  «Стіни без реклами» – замість білбордів замовлення для художників і музикантів.  «Фестивальне місто» – щомісяця різна подія: снігові скульптури, поезія на  зупинках, ніч музеїв. «Гранти для мрійників» – десять грантів щомісяця без зайвої  бюрократії. 

Білий – гармонія різноманітності. Місто недоступне для людей з інвалідністю,  літніх, мам із візочками. «Простір діалогу» – майданчики, де люди говоритимуть, а  не сперечатимуться. «Програма інклюзії» – кожна будівля, тротуар, парк будуть  доступними для всіх. «Правило 24 годин» – термінова допомога прийде протягом  доби. 

Чи реальні ці плани? Кожна ідея базується на досвіді інших міст. Банк теплоти  працює у Швейцарії. Безкоштовні ранкові години – у Копенгагені. Вуличні  бібліотеки існують у сотнях європейських міст. «Зелений податок навпаки» – у  Сінгапурі. Головне питання – не «чи можливо?», а «чи хочемо?». 

Чи стану я мером? Невідомо. Але кожен із нас – мер свого життя, двору, кола  впливу. Вже зараз можу посадити дерево, навчити когось, допомогти сусіду, бути  чесною, творити, поважати кожного. Коли тисячі сумчан співатимуть цю сімфонію,  можливо, не знадобиться особливий мер. Кращий мер – той, при якому місто керує  собою. Я просто студентка Аліна, яка народилася в Сумах, любить це місто та  вірить: у веселці сім кольорів, у музиці – сім нот, а в кожному з нас – безмежна сила  змінювати світ навколо. Запитайте себе: «Якого кольору бракує в твоєму місті?»  Знайдіть відповідь – і станете мером змін. Без посади, але з метою.